Я, Ісенко Тетяна Геннадіївна, мама двох спортсменів з шашок (Ісенко Данило Сергійович та Ісенко Денис Сергійович), хочу висловити свою думку стосовно питання повернення російських та білоруських шашкістів до міжнародних змагань до повного і тривалого вогню в Україні. English version here.
Війна в Україні триває. Станом на 26 лютого 2026 року за офіційними даними державного порталу «Діти війни», загинуло 685 дітей. Поранення отримали 2375 дітей. Ці цифри не є остаточними. Реальна кількість значно вища, оскільки немає доступу до окупованих територій. Ми живемо в Дніпропетровській області. Це одна з областей, де найбільша кількість постраждалих дітей. Наші діти гинуть щодня. А ще тисячі українських дітей були депортовані або примусово вивезені росією. Це незаконні дії. Не забуваємо, що більше 2 мільйонів українських дітей були змушені виїхати за кордон як біженці. Відірвані від рідної землі, тат, дідусів та бабусь, друзів. Вони дуже хочуть повернутися додому, але поки не мають такої можливості. І це не просто сухі цифри, статистика. Це зламані долі і життя, які не повернути.
Наші діти змушені вже 4 роки з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну виживати в складних умовах. Без світла і тепла, під звуки сирен і постійним ризиком загинути в будь-якому куточку України. Вони не мають нормального дитинства. Щодня ховаються у бомбосховищах. Вони можуть годинами сидіти в холодних приміщеннях у верхньому одязі. Через це діти страждають на різні захворювання. Від алергій до різних проявів неврозів. І все-таки продовжують вчитися і тренуватися грати в шашки. Частіше за все під лампами на акумуляторах.
Кожен раз, коли ми їдемо на змагання в інше місто, ми теж ризикуємо. Через обстріли в тому числі залізничної дороги. У 2024 році ми були на Чемпіонаті України в Івано-Франківську. Вночі ми прокинулися від звуків вибуху і битого скла. В сусідній кімнаті на ліжку спала наша маленька спортсменка. Вона була засипана склом і дивом не постраждала. Фізично не постраждала. Але психологічну травму отримала на все життя. І вона, і ми. Всю ніч ми просиділи в підвалі, молячись, щоб залишитися живими. А на ранок були змагання... І діти пішли грати свої партії. Сонні, налякані, змучені, втомлені від війни. І це лише один приклад з нашого життя. Навіть в таких умовах ми не здаємося і продовжуємо виборювати перемоги в шашках, щоб гідно представити нашу країну на світовому рівні. Я, як мати двох спортсменів, вважаю несправедливим допускати спортсменів росії та Білорусі до участі в міжнародних змаганнях з шашок. Змушувати своїх дітей сідати грати з тими, хто так чи інакше підтримує вбивство українців та знищення нашої нації. Це психологічний тиск. Як можна тиснути їм руки, фотографуватися разом, ставати на п'єдестал? Адже хоч і не вони самі, але їхні батьки, брати, друзі, або знайомі прийшли на нашу землю зі зброєю в руках. Вони знищують наші будинки та життя. Звісно, діти не відповідають за вчинки дорослих. Але вони «несуть» їх у собі через виховання. Діти копіюють реакції батьків. Відповідальність тут полягає у свідомому виборі: чи продовжувати цей шлях, чи змінити його. Ми в праві вимагати моральної компенсації у вигляді заборони для російських та білоруських спортсменів брати участь у міжнародних спортивних змаганнях.
Наші діти і так страждають від всіх наслідків війни. Ми не можемо на 100% захистити їх від ракет і бомб. Але ми повинні на 100% захистити їх від несправедливих рішень. Бути прикладом чесності та гідності. Тож допуск спортсменів росії та Білорусі до участі в грі це злочин проти дітей і проти людяності. Я закликаю почути мій голос, як голос всіх матерів!
Тетяна Ісенко